як би то (там) не було

1) быть; ( в наличии) име́ться; (происходить, совершаться) име́ть ме́сто, предстоя́ть ( только в будущем), (кем-нибудь, чем-нибудь) явля́ться, составля́ть, представля́ть, служи́ть, (в буд. и прош. вр.) послужи́ть (чем); (заключаться; находиться на службе в качестве кого-нибудь) состоя́ть; ( находиться в чём-нибудь) содержа́ться; (в каком-нибудь положении, состоянии) оказываться; ( о человеке - находиться в данное время где-нибудь) прису́тствовать; ( жить) обрета́ться, (только в буд. и прош. вр.) пребы́ть

2) (в составе сложных глагольных форм: в формах буд. вр. глаголов несоверш. вида: бу́ду, бу́деш... бу́дуть - бу́ду, бу́дешь... бу́дут; в формах давнопрошедшего вр.: був, була́, було́, були́ - опускается; в формах, обозначающих прерванное действие: був, була́, було́, були́ - бы́ло)

3) см. було, буде

1) (яким чином, якою мірою) how

2) (при запитанні про ім'я, назву тощо) what

3) (при висловленні обурення, здивування) what

4)

1) ( при порівнянні) as, like

2) ( коли) when; ( відтоді як) since

3) (крім, тільки) but, except; як не but

4) ( якщо) if; а

5)

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ (від. лат. intelligens (intelligentis) - обізнаний, розсудливий; знавець, фахівець) - мисляче творче ядро "освіченого прошарку" або "освіченого класу" суспільства, яке характеризується великою розумовою, естетичною та моральною активністю, ініціативою і творчістю. Термін "І", з'явився в Росії в 60-ті рр. XIX ст. Його ввів у вжиток письменник Боборикін. Термін "І." був тісно пов'язаний з русофільськими настроями рос. учених та діячів мистецтва, із загальним релігійно-філософським, моралізаторським та гуманістичним спрямуванням рос. науки, філософії та мистецтва. Тому, хоча термін "І." й було запозичено іншими мовами та діячами культури інших країн, він не набув там значного поширення та значення. Натомість навіть найвищі, найкваліфікованіші, найкультурніші категорії людей розумової праці, що зайняті найскладнішою творчою працею, західна філософія, соціологія, історіографія розглядає як "інтелектуалів". Ця тенденція поглиблюється та набуває подальшого розвитку за притаманних НТР та становленню інформаційного суспільства умов механізації, автоматизації, комп'ютеризації процесів розумової праці. І. є смислотворчою, розумово ініціативною потугою кожної нації і суспільства в цілому В. она є тією "творчою меншістю" (за Тойнбі), до якої підтягується "пасивна більшість". Хоча І. кожної нації належить до суспільної еліти, на ній позначається загальний рівень культури, досягнутий суспільством. Розвиток суспільного розподілу праці приводить до подальшої диференціації прошарку І. Зокрема, ускладнюється її професійнокваліфікаційна структура, яка охоплює науковців, інженерно-технічних працівників, діячів культури, охорони здоров'я, апарату управління тощо. Існує також поділ за місцем проживання (сільська, міська, І. розвинених країн, І. країн, що розвиваються тощо), сферами діяльності (виробнича, наукова, мистецька, сфери послуг), ступенем творчого характеру праці, за рівнем кваліфікованості тощо.

НЕОФРОЙДИЗМ - напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціології. Виникнення терміна "Н." було зумовлене необхідністю відмежуватися від фройдизму - філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм - явище європейське, то Н. - переважно амер. Н. був спробою пристосувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х рр. XX ст.). Витоки Н. сягають, з одного боку, "психологічної школи" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки членів первинних соціальних груп, а з другого - амер. школи культурантропології, представники якої наполягали на специфічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різноманітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує амер. модель прагматизму, біхевіоризму, етнографізму з низкою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, Н. відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає суттєву роль середовища у формуванні психології людини. На думку одного з чільних представників Н. Фромма, людське починається там, де закінчується природне. Для багатьох прихильників Н., зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологізації" соціальних. Для Н. характерний також перегляд деяких положень ортодоксального психоаналізу: вчення про творчий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Еволюція Н. не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, визнаючи культуротворче значення психоаналізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхідність оновлення ортодоксальної теорії психоаналізу спонукала їх до вироблення нових підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації людини, що він її розглядав як шлях до виродження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжіння до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку Н. До кола проблем, порушених неофройдистами, які наразі зберігають свою актуальність, належать психофізіологічна і соціальна природа страху, тривоги, деструктивних тенденцій, неврозу влади.

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ - синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу X. о. виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність X. о. є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття X. о. введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX ст. трактування категорії X. о. опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли X. о. розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка X. о. за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність X. о. (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння X. о. як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування X. о. як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмиості у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття X. о. дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження X. о. як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність X. о. зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. X. о. є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу.